Автобіографія письменника Віктора Ганоцького

Віктор Федорович Ганоцькийукраїнський письменник та журналіст. Член Національної спілки письменників України. З 1963 року проживав у м. Кіровограді (нині Кропивницький).

У селі Ганнинському у нього була хатинка (на Мархотовці), де він полюбляв хазяйнувати та писати свої твори.

Помер Віктор Федорович 2 січня 2010 року.

Нижче подається автобіографія письменника. 

 

Родом — з козацького краю

Народився я 27 травня 1936 року у селі Настасівці, Томаківського району, Дніпропетровської області у сім”ї вчителів. І тільки вже ставши дорослим, я з гордістю усвідомив, яку багату долю подарувало мені життя. Побачив світ на берегах степової річечки Томаківки, при впадінні якої у Дніпро, на острові, колись була Запорозька Січ — Томаківська. А мати родом із села Вищетарасівки, що за якихось 40 кілометрів від Хортиці, малої батьківщини мого батька. У 1939 році батька забрали на “фінську війну”, а я з матір”ю переїхав у Вищетарасівку, де жила її мати, моя бабуся Вустя.

Отже, з усього виходить, що я — нащадок козацького роду, про що нагадувало й бабусине дівоче прізвище — Яра. У нашому селі було багато сімей з прізвищами, які, певне ж, дісталися від запорожців: Дніпро, Верба, Явір, Борщ, Йорж, Коваль, Петрик, Світлий, Вергай, Балабуха, Бобух… А по вуличному звалися — Камоня (від комонний — кінний), Казначей, Кошовий, Матюха, Харлашка… Отож нам, сільським хлопчакам, у спадок наші славні предки передали звучні козацькі ймення, а більше ми нічим не відрізнялися від своїх ровесників тієї, затюканої в кінці минулого століття, пори. Хоча в мені весь час жили і тривожили душу розповіді старих людей про запорозьку вольницю, яка ще років п”ятдесят тому зберігалася у пам”яті наддніпрянців. Про неї нагадували і наші дитячі ігри “в запорожців” на Гульбищі, як ще з далеких часів називалася гора, що височила над Дніпром, і на якій козаки святкували щасливе повернення з походів.

У такій атмосфері, де все дихало героїчною минувшиною, не можна було не писати. А найперше у мене, мабуть, проснулося відчуття образу, коли, як пам”ятаю і досі, трирічним хлопчиком разом з матір”ю переїздив жити у Вищетарасівку. Була ніч, світив угорі місяць і мені здавалося, що він біжить за возом, мов цуцик. І я весь час дивувався, де ж та невидима мотузка, якою він прив”язанийю А може, те диво словотворення сталося на маминому уроці в школі, коли вона, показуючи першокласникам букву “О”, запитала, як вона називається , і я, “вільний слухач” (бо не було з ким залишити мене вдома), вихопився посеред учнів: “Буква-крашанка!” Що вже сміху було… Ще й досі згадують при зустрічах зі мною оту “кращанку” тодішні школярики, а нині вже — люди похилого віку.

Перший вірш, здається, написав у п”ятому класі. Пам”ятається, йшов якраз сніг, і мене потягнуло до ручки… Вийшло щось на зразок “Кружляє сніг у танці і падає…” і т.д. Дійсно, сніг кружляв, ніби в танці, і падав, звісно, на землю. Вірш був досить натуралістичним: що я бачив, про те і писав. Однак, сніг-таки “кружляв у танці”! І це був мій перший художній образ (хоча і не зовсім свіжий), довірений паперові і… учням школи, бо вчителі примусили мене прочитати вірш на якомусь святі.

Так я став “придворним” поетом: до визначної дати — давай вірш, в стінгазету — вірш, шкільний захіл — вірш… Я був так розохотився, що почав писати епіграми на своїх однокласникі, за що мені попадало від хлопців, і я кинув це ризиковане заняття (не вірші, звичайно, а пасквілі на друзів).

Вперше опублікувався у районній газеті в 1954 році.

Біографія у мене — як і в багатьох моїх ровесників: школа, невступ до вузу (20 чоловік на одне місце), а відтак — робота на будівництві водогону, в рибартілі. Армія, де для мене були дві найавторитетніші людини: старшина, який навчав мене простої житейської мудрості: “Солому їж, а хвіст пістолетом тримай”, і двічі Герой війни, мій командир Василь Петров, який втратив на війні обидві руки, домігся повернення на фронт і вже другу Зірку Героя одержав, будучи безруким. Він якось сказав: “Кожна людина — продукт середовища, в якому живе. До певного часу воно дає їй все, але настає час повертати борги. Мені здається, що я дещо з них вілдав суспільству”. Дещо… Він віддав йому все!

Я хотів би бути схожим на Петрова, особливо у наполегливості для досягнення мети, у силі волі, працелюбстві. Але хоч і кажуть, що учні йдуть далі своїх вчителів, мені це не вдалося. Хоча… Вуз я таки закінчив (це був Харківський інститут культури, зараз, здається, академія). Приїхав за направленням у Кіровоград, де тривалий час працював в обласних газетах. Кажуть, що знайшов себе у журналістиці. Але ж писав і вірші, хоч газетярська робота висотувала так, що про щось серйозне у поезії і не гадалося.

А вже коли вийшов на пенсію, як учасник ліквідації аварії на ЧАЕС (у 55 років), віршами зайнявся впритул. Видав поетичні збірки “Ти”, “Не продавайте моїх сліз”, “Спокута”, “Ім”я стиглого літа”, “Світло у вікні”. Друкувався у колективних збірках, журналах “Вітчизна”, “Дзвін”, “Ранок”, “Радуга”, республіканських газетах. Опублікував у періодичній пресі документальні повісті “Прорив”, “Повінь”, “Невтоленість”, “Дім під високим небом”, “Крила виростають на землі”, “Чорнобиль зблизька”, окремим виданням вийшла у “Молоді” книга О. Гіталова “Наша передова — поле” у моєму літературному записі.

Багато планів, задумів. Встигнути б…

Віктор Ганоцький

ПОШИРИТИ У СОЦ.МЕРЕЖАХ:

Залишити коментар


2018-2020 © ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ "СПІЛЬНОТА СЕЛА".



Сайт працює на платформі WordPress | Шаблон Bitcoinee